Мотоподорож у Вілкове (і не тільки). 11.05.19-14.05.19

Для чого люди відправляються у подорожі? Цією фразою починається безліч статей та відео про мандрівки. Я не шукав гострих вражень, не «шукав себе», а просто взяв і поїхав туди, куди давно вже мріяв потрапити. Натура у зоологів така: якщо нема певної мети поїздки – вони просто їдуть.

Моя подорож розпочалася, тільки-но я викотив мотоцикл з воріт свого двору. Bajaj Avenger 220, завантажений кофрами та двома байдарочними гермомішками, проїхавши мальовничими листяними лісами Макарівського району, взяв курс на Одеську трасу. Далі я мав прибути в Вілкове, потім планував побувати на великих лиманах Одещини – озерах Алібей, Шагани, Бурнас. І зовсім не планував відвідати Мигію, але був дуже радий туди потрапити!

Точного маршруту в мене не було, я вирішив не прив’язуватись до формальностей і рухатись, керуючись виключно поточною доцільністю. Найважчою (для мене) була ділянка Одеської траси, мабуть, найдрімотнішої дороги у світі. Іноді здається, що вона ніколи не закінчиться, її монотонність реально демотивує. Саме тому, Хаджибейський лиман в кінці цієї дороги був для мене як подарунок! Тут я вирішив перепочити, та поспостерігати за місцевими мешканцями – птахами. На плесі трималися лиски та великі пірникози (Podiceps cristatus), з рогозів та очеретів періодично злітали чаплі та кваки (Nycticorax nycticorax)  . Загалом лиман сприймався досить-таки позитивно, хоча, вбачаючи антропогенність ландшафту та рівень відповідальності людей, був дуже засмічений… Їдемо далі!

Я не люблю міста, тому Одессу вирішив проскочити по кільцевій. Я проїхав абсолютно божевільну розв’язку та взяв курс на Рені. Дорожні інженери явно намагалися керуватися новітніми здобутками біоніки, тому, малюючи схему цієї розв’язки, надихалися або офіурами, або кріноідеями. Це прекрасні створіння, але дорога вийшла трохи гірша ніж ганьба. Для повноти картинки, її щільною масою обліпили представники поліції. Не думаю, що це підвищило безпеку…

На противагу – дорога на Рені була просто-таки чарівною! Прикра необхідність полишати кордони України повністю компенсувалася легкою процедурою в’їзду-виїзду з Молдови, а пересування вздовж Дністра стало просто задоволенням!

Я майже не помітив,  як по гарних дорогах доїхав до Вілкового, подолавши за день більше 750 км верхи. На під’їзді до містечка є невеликий майданчик для кемпінгу, де люб’язні хазяї дозволили поставити намет безкоштовно, за що їм велике спасибі. Про Вілкове написано безліч дописів, тому поділюсь лише загальним враженням: це щось неймовірне! Якщо слова «Дунайський біосферний заповідник», «канали та протоки м. Вілкове», «липовани» мало про що вам говорять – обов’язково поцікавтесь цим, ви відкриєте Україну по-новому! Всім раджу це місце для відвідування!

 

Дорогу час від часу перетинали такі собі динозаврики з піднятими горизонтально хвостами –фазани (Phasianus colchicus). Проїжджаючи повз акацієві насадження, сполохував зграйки звичайних горлиць (Streptopelia turtur) – птахів, чисельність котрих в світі стрімко знижується. Іноді в небі помічав зграї пеліканів, але, на жаль, на повному ходу не міг їх сфотографувати, така собі особливість подорожування мотоциклом або машиною.

Тузловські лимани – щось дуже монументальне та дуже цікаве! Вода в них не прісна, тому на узбережжі відчувається морський аромат, трохи схожий на сморід. Але враження він не псує, скоріш доповнює. Я не планував тут ночувати, хотів провести ніч під шепіт морських хвиль. Але не склалось…

Діяльність людей призвела до повної трансформації та плюндрування узбережжя Чорного моря. Кожен придатний для відпочинку клаптик забудовано, що не забудовано – обнесено парканом (типу «а тут ще огірочки посію»). Зі складними емоціями та не менш складними думками рушив далі. А куди вже далі? В Одесу? Ні, мабуть… Їду в сторону Миколаєва з надією знайти десь місце для ночівлі. І все в сутінках я його знайшов! Рибаківка!

Рибаківка – туристичне місце, в першій половині травня щось доволі знайоме… Воно з одного боку було схоже на Прип’ять, з іншого на Чорнобиль. Спустошені піонерські табори з веселими назвами на кшталт «Механізатор», «Автомобіліст», «Дорожник» стояли пустими ще чи вже… Але тут був дикий пляж! Зі справжньою косою! З птахами! Краса!

Ранок був чудовий, дорога чекала. Я проїхав лани вітряків та сонячних батарей і вирушив на Миколаїв. Але кінцевої метою була Мигія – надзвичайно чарівне місце, перлина України. Воно поєднало в собі красу Гранітно-степового Побужжя та розумність місцевих жителів. Тут прекрасне усе! Привітні люди, екологічні стежки, продумані (навіть трохи «екологічні», якщо мені дозволять так висловитися) атракціони в вигляді рафтінгу та тролею, красиве «радонове» озеро – словом усе дуже гуд!

Ніч біля Південного Бугу була насичена звуками – звуки води, птахів, комах, земноводних не замовкли у ранішньому тумані, ними тварини зустріли ранок сонячного дня. Але я мав зробити те, що зробив. Я провернув ключ в замку запалювання, мотор заревів і бездушна сталева скотиняка понесла мене назад у місто, де я сам знову маю стати бездушною сталевою скотинякою. Та нічого, варто вже до цього звикнути. Але наміри нової подорожі почали народжуватись у моїй голові!

Contacts:
Posted by: Кирилл on

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *